Продаж офісу в Єкатеринбурзі купити офіс в Єкатеринбурзі оголошення про продаж. | ТОВ "РПС". організація платного паркування за зниженою вартістю . докладніше у нас на сайті.
Судовий акт як підстава виникнення права власності на нерухоме майно в силу набувальної давності
Хайруллін Наталія Михайлівна,
аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін
Московського державного лінгвістичного університету
науковий керівник - кандидат юридичних наук
Гетьман Олена Станіславівна
Питання, пов'язані з набувальною давністю, актуальні не тільки з точки зору теорії цивільного права, а й з позиції практики правозастосування. Інтерес до даного правового інституту пояснюється, по-перше, неоднозначністю правової природи, а, по-друге, недостатньою врегульованістю його в Цивільному кодексі Російської Федерації.
Законодавець розташував цей інститут цивільного права в числі способів придбання права власності поряд з придбанням права на знахідку, скарб, безхазяйне майно і т.д. Однак істота набувальною давністю настільки специфічно і відмінно від інших способів придбання права власності, що мимоволі звертає на себе увагу і викликає безліч труднощів.
Особливо хотілося б торкнутися питання про співвідношення судового рішення про визнання права власності в силу набувальної давності і акту державної реєстрації. Причому мова йде не про просте перерахування і реєстрації нерухомого майна, а про реєстрацію виникнення і припинення всіх речових прав на нерухомість (ст. 131 ЦК України).
Положення про державну реєстрацію нерухомості закріплені безпосередньо після загальних положень про нерухоме майно. Крім того, в Цивільному кодексі Російської Федерації повсюдно зустрічаються вказівки на обов'язковість державної реєстрації тієї чи іншої операції з нерухомим майном. Багато що вже писалося про величезне значення для держави цього інституту, який виступає в ролі основного інструмента контролю держави над нерухомістю. Тим часом, виключно важливе значення державна реєстрація нерухомості набуває і як юридичний факт.
Відповідно до чинного законодавства право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації. З цього випливає, що право власності в силу набувальної давності ipso jure вже виникнути не може.
Стаття 17 Федерального закону від 21 липня 1997 року № 122-ФЗ «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним» містить вичерпний перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Тому сам факт строку володіння нерухомим майном не може виступати в якості підстави для державної реєстрації прав на це майно. Необхідно відповідне визнання такого права, одягнене в форму документа встановленого зразка.
Згідно з пунктом 3 статті 6 Федерального закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним» «право власності на нерухоме майно, що купується в силу набувальної давності підлягає державній реєстрації після встановлення факту набувальною давністю в передбаченому законом порядку».
Таким чином, якщо право власності на майно виникає згідно із законом з моменту державної реєстрації (п. 4 ст. 234 ЦК України), то для її здійснення необхідно судове встановлення юридичного факту сумлінного, відкритого, безперервного володіння майном як своїм власним. У разі виникнення спору про право, суд розглядає справу по суті і виносить рішення про визнання за давностним набувачем права власності на нерухоме майно.
У зв'язку з цим виникає цікаве питання: яку роль відіграє в даному випадку рішення суду?
З одного боку, і Цивільний кодекс Російської Федерації і Федеральний закон «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним» однозначно тлумачать момент виникнення права власності за давністю володіння моментом державної реєстрації цього права. Якщо обмежити роль суду лише в підтвердженні факту відкритого, сумлінного, безперервного володіння протягом певного терміну в порядку окремого провадження, то це питання не викликає ніяких сумнівів. Але як бути в ситуації, коли особа звертається до суду з позовом про визнання за ним права власності в силу набувальної давності і суд розглядає спір по суті? Передбачається, що одного підтвердження безперервності і відкритості володіння буде недостатньо. Суд, розглядаючи справу по суті, досліджуючи наявні в справі докази, вирішує питання про визнання за особою права власності або про відмову у визнанні такого права. Це означає, що з моменту вступу в силу рішення суду, власник набуває право власності на майно в силу набувальної давності. Такий висновок підтверджується існуючою судовою практикою. Так, відповідно до пункту 19 Постанови Пленуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 25 лютого 1998 року № 8 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності та інших речових прав» «рішення суду про задоволення заяви про визнання права власності в силу набувальною давністю є підставою для реєстрації уповноваженим органом права власності на нерухоме майно » [1] . Буквальне тлумачення названого положення дає нам підставу зробити висновок, що використовуваний в ньому оборот «для реєстрації уповноваженим органом права власності особи на нерухоме майно» цілком обгрунтовано може означати реєстрацію безпосередньо самого права власності, і ніяк не виникнення цього права.
Положення, передбачене пунктом 19 вищеназваного Постанови, цілком узгоджується з Федеральним законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним». Так, відповідно до пункту 17 цього закону до числа підстав для державної реєстрації прав на нерухоме майно відноситься вступило в законну силу судове рішення. Крім того, відповідно до статті 28 Федерального закону момент виникнення права на нерухоме майно визначається рішенням суду. Причому реєстратор не має права відмовити в державній реєстрації права, встановленого набрав законної сили судовим рішенням.
Таким чином, момент виникнення права може за часом і не збігатися з його державною реєстрацією, що передбачено як виняток пунктом 2 статті 8 Цивільного кодексу Російської Федерації.
Аналіз названих положень дозволяє зробити висновок про те, що при задоволенні позовних вимог право власності виникає на підставі рішення суду, а не внаслідок державної реєстрації такого права. Така позиція отримала своє відображення в інформаційному листі Президії Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 28 квітня 1997 року № 13 «Огляд практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності та інших речових прав». [2] Судове визнання (винесене судове рішення про визнання) означає владне підтвердження приналежності права певній особі.
У Федеральному законі «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним» вимоги до обгрунтування і підтвердження права власності більш конкретизовані. Відносно нерухомого майна для реєстрації необхідно подавати документи, що підтверджують право власності на це майно. В якості такого документа фактично має право на, будучи вже власником, пред'являє рішення суду про визнання за ним права власності в силу набувальної давності.
Висновок про обов'язковість для установи юстиції рішення арбітражного суду випливає з частини 1 статті 16 Господарського процесуального кодексу Російської Федерації: «набрали законної сили судові акти арбітражного суду є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, організацій, посадових осіб і громадян і підлягають виконанню на всій території Російської Федерації ». Отже, «державні органи, органи місцевого самоврядування, організації та посадові особи зобов'язані при зверненні зацікавлених осіб вчиняти дії з оформлення та реєстрації прав, встановлених набрав чинності судовим актом, сприяти його виконанню». [3]
В якості опонента названим правовим нормам виступає стаття 131 Цивільного кодексу Російської Федерації і стаття 2 Федерального закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним», згідно з якими державна реєстрація визначається як єдине і вичерпне доказ існування прав на нерухомість. Законодавець, встановивши обов'язковість державної реєстрації прав, надав даному процесу виключно правовстановлюючий характер. Таке формулювання дає реєструючого органу можливість свободи вибору в скоєнні державної реєстрації права власності на нерухомість, в результаті чого можливість виникнення такого права ставиться в залежність від дій органу з реєстрації прав. Це погіршує позицію особи при доведенні свого права на нерухоме майно в разі оскарження дій або рішень реєструючого органу в судовому порядку.
Тому, не зовсім вдалими представляються формулювання названих норм, оскільки містяться в них положення суперечать статті 12 Цивільного кодексу Російської Федерації, яка встановлює можливість судового визнання прав.
Слід звернути увагу і на ту обставину, що на органи реєстрації не покладено обов'язок з перевірки всього фактичного складу, що приводить до виникнення права власності за давністю володіння, в силу чого не слід надавати державну реєстрацію значення правостворюючі юридичного факту.
Якщо суд, вирішуючи спір по - суті, встановлює дотримання всіх передбачених законом умов, необхідних для набуття права власності за давністю володіння, досліджує наявні в справі докази, що підтверджують дотримання цих умов, виносить рішення про визнання (або невизнання) права власності за особою в силу набувальною давністю, то чому б не пов'язати момент виникнення права власності у особи, котрий придбав майно за давністю володіння, з датою вступу в силу судового рішення, що, в свою оч еред, вже передбачено статтею 8 Цивільного кодексу Російської Федерації.
Звісно ж, що позиція законодавця з цього питання не зовсім послідовна. Заслуга суду у вирішенні питання про виникнення права власності в силу набувальної давності переважно більше, ніж дії реєструючого органу щодо внесення запису до Єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно та угод з ним на підставі поданого судового документа.
Крім того, як вже було сказано, в пункті 2 статті 8 Цивільного кодексу Російської Федерації як виняток передбачено, що момент виникнення прав може за часом і не збігатися з їх державної реєстрації. До подібних виключень можна віднести не тільки положення статті 234 Цивільного кодексу, а й положення п. 4 ст. 218 ГК РФ, який передбачає набуття права власності на будинок, квартиру, дачу, гараж, інше майно споживчого кооперативу після виплати пайового внеску; положення ч. 1 ст. 341 ГК РФ, в якому встановлюється правило про виникнення права застави щодо майна, що підлягає передачі, з моменту такої передачі, якщо інше не передбачено угодою про заставу. Названий перелік винятків не є вичерпним.
Спроби покласти названі вище функції юридичного контролю на установи юстиції не тільки спричинять нічим не обґрунтовані негативні наслідки незаконних угод в такій соціально значущій сфері, як нерухомість, а й дозволяють говорити про створення квазисудебного контролю за цивільно-правовими відносинами. Створення подібного контролю викликає безліч проблем і по кваліфікації фахівців і керівників установ юстиції, оскільки Федеральний закон «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним» не містить вимог щодо обов'язкової наявності у них юридичної освіти, допускаючи, що відповідні посади в установах юстиції можуть займати особи, які мають досвід роботи в органах, які здійснюють державну реєстрацію.
На наш погляд, більш правильним представляється підхід, згідно з яким право власності у особи в силу набувальної давності виникає з моменту вступу в силу рішення суду і підлягає державній реєстрації, яка в даному випадку буде мати значення лише правоподтверждающій (або посвідчує), але не правостворюючі ( або правообразующего) юридичного факту. Такий підхід дозволяє розглядати державну реєстрацію з позицій розв'язуваних даними інститутом завдань, а саме як відображення в реєстрі для необмеженого кола осіб достовірною і вичерпної інформації про правовий статус нерухомості, його зміну або припинення. До реєстрації права власності, набутого в силу набувальної давності, судове рішення буде мати повну юридичну силу, а право, що відбувається з нього, буде забезпечено можливістю судового захисту.
У підтвердженні сказаного можна навести формулювання статті 2 Федерального закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним», відповідно до якої державна реєстрація - це юридичний акт визнання та підтвердження державою виникнення, обмеження (обтяження), переходу або припинення прав на нерухоме майно. Державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права, а не права в загальному розумінні цього слова. Крім того, в силу пункту 8 статті 12 Федерального закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним» при невідповідності записів в Єдиному державному реєстрі прав і правовстановлювальному документі, пріоритет має правовстановлюючий документ, що ще раз підтверджує той факт, що з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно отримує лише визнання з боку держави. Іншими словами, право вважається що виникли з моменту набрання законної сили рішенням суду про його визнання, але це право набуває чинності для всіх третіх осіб лише після проведення всіх необхідних процедур і внесення необхідних записів до Єдиного державного реєстру прав.
Інша справа, що чинне законодавство змушене йти по шляху визнання права власності з моменту його державної реєстрації з метою відображення в системі державного реєстру та отримання через систему реєстрації повних і достовірних даних про статус об'єкта нерухомості. Певну складність в цьому напрямку буде викликати ту обставину, що, незважаючи на те, що без державної реєстрації прав власник не може в повному обсязі здійснювати свої владні повноваження щодо належного йому нерухомого майна, в даний час державна реєстрація продовжує носити заявний характер. На жаль, Цивільний кодекс Російської Федерації залишив без уваги дану проблему, не дивлячись на те, що вона вимагає невідкладного рішення, беручи до уваги можливі негативні наслідки незаконних угод у сфері нерухомості. Часткового вирішення поставленої проблеми послужило б введення обов'язкової процедури внесення усіма правовласниками відомостей про статус їхніх об'єктів нерухомості до Єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно та угод з ним.
Визнання права в силу набувальної давності стане необхідною завершальній правової стадією за визначенням правової долі фактичних відносин щодо володіння чужим майном.
[2] Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1997. № 7. С. 12.
[3] Коментар до Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації / Під. ред. Г.А. Жиліна. - М .: ТОВ «ТК Велбі», 2003. С. 37-38.
[Початок] [Партнерство] [Семінари] [Матеріали] [Каталог] [Про ЮрКлубе] [Зворотній зв'язок] [Мапа] У зв'язку з цим виникає цікаве питання: яку роль відіграє в даному випадку рішення суду?
Але як бути в ситуації, коли особа звертається до суду з позовом про визнання за ним права власності в силу набувальної давності і суд розглядає спір по суті?